Життя мов спалах блискавки

В Україні відзначають день пам'яті Василя Стуса.

      З Донбасу вийшло чимало пат­ріотів, які принесли для України честь і славу. Таким великим українцем є і Василь Стус  – один з найвідоміших українських поетів 20 століття. Його біографія дуже цікава, але водночас трагічна.

6 січня цього року йому виповнилося б 80 років. Але він помер, маючи всього 47 років.

    Народився Василь Стус на Поділлі (с. Рахнівці на Вінниччині) в хліборобській родині якраз перед Різдвом - то й названий Василем («А що другий празник - святого Василя»). У пошуках кращого життя родина переїхала на Донбас. Деякий час Василь залишався у бабусі, а десь у 1940 році батьки забрали його до міста - До­нецьк.  
    Чому творчість Стуса було забороненою? За його власні переконання. Василь Стус не намагався догодити цензурі і писав про те, що українській культурі потрібна автономія. За це його не просто посадили у в'язницю, а позбавили можливості писати.  З нагоди ювілею Василя Стуса до уваги читачів оформлена книжкова викладка «Життя мов спалах блискавки». В експозиції  представлені 
книги поетичних творів письменника, його спогади з дитинства і подальший життєвий та творчий шлях поета.                                                                     Матері

  Мене вела ти в ніжні ранки

  Ізмалку, хлопчиком дрібним.

  Вставати вчила до світанку —

  Буть неспокійним і міцним.

  Росою вранішньою вмитий...

  І я вставав, і я спішив,

  І я зростав. Учився жити

  Під кроною старих дубів.

  Було нас троє. Але брата

  Вже вкрила часу пелена.

 Хлопчачих років рання втрата

  Була звичайно не одна.

  Удвох з сестрою ми зростали

  В шахтарськім селищі малім,

  Город копали і сапали,

  і звозили картоплю в дім.

  А мати нам пісень співала —

  їх більше, мабуть, не почуть,

 Як хлопця дівчина кохала,

 котру той хлопець встиг забуть,

 Або тієї, що пізніше

 Я прочитав у «Кобзарі»,

 Що батько синові миліший, 

 Ніж мати, що не говори.

 І повідала ти малому

 Свої скорботи життьові,

 Бо в тебе - ні рідні, ні дому.

 Тепер на чужині живи.

 Мені ж приносила калину,

 До узголів'я кладучи:

 «Іди ти, сину, на Україну,

 Нас кленучи ».

 І я зростав, і раптом виріс,

 неначе риба із води.

 О добра материнська щирість!

 Мене землею проведи...

В. Стус