Голос совісті

Василь Андрійович Симоненко

1935 – 1963

«Що я можу сказати про себе?

Ще так мало прожито і так мізерно мало

зроблено. Хочеться бути людиною, хочеться

робити гарне і добре, хочеться писати такі

вірші, які б мали право називатися поезією.

І якщо це мені вдається рідко, то це не тому,

що я не хочу, а тому, що мало вмію

і мало знаю.

Найбільше люблю землю, людей, поезію

і... село Біївці на Полтавщині, де мама

подарувала мені життя.

Ненавиджу смерть. Найдужче боюся нещирих

друзів. Більше мені сказати про себе нічого...»

  

    З нагоди 85 – річчя від дня народження Василя Андрійовича Симоненка, українського поета,  оформлена виставка «Незгасна зоря поета» публікацій про життєвий і творчий шлях постаті, ім’я якої нині назване серед когорти ста видатних українців.

Його не стало в двадцять вісім. Смерть у такому віці завжди вражає. А ще коли обри­ває яскравий талант, надії  всіх, хто долучився до національного пробудження свого народу. Посмертно видано книжки «Земні тяжіння» (1964), «Поезії» (1966), «Лебеді материнства» (1981).Творча спадщина Василя Симоненка удостоєна Національної премії України імені Т.Г. Шевченка. (1995)